СЕРГЕЙ ВАСИЛЬЕВ

No flash availible

Биография Статьи Интервью Комментарии Креатив Фотогалерея

"Мого прапрадіда обміняли на 6 мисливських собак". Сергій Савелій – про найекстремальніші ефіри, коментаторські дисквалфікації і ораторський потенціал Андрія Шевченка

Олег Бабій, Football24.ua

09.02.16

"Футбол 24" порозмовляв про життя із класиком українського коментаторського цеху Сергієм Савелієм. Представляємо першу частину інтерв'ю.

На неповторному голосі Сергія Савелія виросло не одне покоління молодих українців. У його творчому доробку – 11 (!) Олімпіад, матчі київського «Динамо» в Лізі чемпіонів 90-х, чемпіонат України у вищій лізі 1990-2000-х. Це не враховуючи великої кількості трансляцій інших видів спорту – Сергій Степанович може прокоментувати навіть кьорлінг! Наша розмова із 60-річною легендою відбулася у перервах між трансляцією етапу Кубка світу з біатлону у канадському Кенморі. Хіба могло бути інакше?

 

***

- З нещодавніх постів у вашому фейсбуку розумію, що товариші покидають вас і відходять у кращий світ. Як переживаєте ці втрати? Чи не впадаєте у розпач?

- Як кажуть в Одесі: «Не дождетесь». Сумно це все, звичайно. Колі Рябову було лише 59. Це свого часу був найкращий трансляційний телережисер в Україні. Але життя триває.

 

- Розкажіть хоча б один яскравий випадок із життя цієї світлої людини, яку знали всі, хто дивився матчі з вашим коментарем.

- Не тільки з моїм. На футбольних трансляціях із Колею встигли попрацювати багато коментаторів. Нам довелося чимало поїздити у той час, коли Перший національний був єдиним транслятором чемпіонату України. Протягом дня ми долали такі маршрути, що це здоров’я не додавало. Бувало, їхали Київ – Львів, потім Львів – Сімферополь, наостанок Сімферополь – Київ. Потягами, а подеколи і маршрутками. Не лише вдень, а й вночі.

Коля був справді світлою людиною. Але разом з тим і суперечливою для багатьох. Люди, для яких життя – це завжди неспокій, здаються складними. Я в таких випадках пригадую слова Булата Окуджави про Висоцького: «Говорят, что грешил, что не к сроку свечу затушил... Как умел, так и жил, а безгрешных не знает природа».

Для Колі не існувало поняття «абияк». Приїхали ми в Маріуполь, а там на заваді нормального показу матчу стояли дві світлові башти. Володимир Семенович Бойко, президент маріупольського клубу і, якщо говорити відверто, господар Маріуполя у прямому та переносному значенні, прислухався до слів Рябова. Одразу викликав із заводу зварників – стовпи були зрізані.

Аналогічно і в Сімферополі – не було «верхньої точки». А що за показ футболу без гарної панорами? Домовляємося з Куніциним. Він по своїх каналах викликає чи то мнс-ників, чи пожежників, вони підіймають вишку і доставляють наших операторів прямо на дах – туди, де сидить Куніцин і кримські чиновники. У Львові «верхні точки» були не зовсім чіткі. Тому нам вдалося домовитись про встановлення камер між місцями, де сиділо керівництво «Карпат». З Димінським знаходили спільну мову.

 

«ЗАСТОСУВАВ ДО БУДІВЕЛЬНИКІВ КІЛЬКА БОРЦІВСЬКИХ ПРИЙОМІВ»

- Ви народилися на Полтавщині – славній землі Котляревського і Гребінки. Як проходило ваше дитинство?

- Я народився і прожив перші 17 років у звичайному і водночас незвичайному селі Кулажинці. Там свого часу народився і мешкав Панас Маркович – перший чоловік письменниці Марко Вовчок. У нашій школі діяв шкільний театр. Класний керівник, світла йому пам’ять, Микола Петрович Катруш сам писав п’єси, а ми їх ставили на сцені. Я виступав у ролях Лукаша, Назара Стодолі. Паралельно займався спортом і був капітаном команд практично в усіх ігрових видах. А ще – солістом у хорі, капітаном команди КВН.

 

- У вашому роду були козаки?

- Козацьке коріння, напевно,  є по лінії матері. Її дівоче прізвище – Пацюк. Діда мого звали Пацюк Антон Полікарпович. Пацюка ми пам'ятаємо із «Вечорів на хуторі біля Диканьки» - як сидів цей вусатий козак і вареники в сметану кидав. По батьковій лінії мій прапрадід походив із далекої Томської губернії, він був кучером. Приїхав сюди – високий, статний, широкоплечий – наш поміщик його побачив і каже: «От мені б такого кучера для виїздів у Київ». А моє ж село всього за 135 кілометрів від столиці – хіба то відстань? От поміщики й обмінялися: «Я тобі кучера, а ти мені шість мисливських собак». Прізвище мого прапрадіда - Савельєв. Згодом воно було перероблене на «Савелій».

 

- У юності ви займалися вільною боротьбою. Чи додавало це популярності серед дівчат?

- Популярність завжди мають сміливі хлопці. Пригадую, у часи, коли навчався в Київському університеті, у їдальні стояв музичний автомат. Туди кидаєш 5 копійок і обираєш пісню, яку хочеш почути. Часто замовляли російськомовну: «Плывут туманы белые, с моей тоской не знаются. Ах, почему несмелые девчонкам меньше нравятся?» А вільна боротьба… Я все ж більше займався футболом та іншими ігровими видами спорту. Боротьба була в селі. Хлопці збираються на вигоні і міряються силою.

Потім поступив у Кременчук (в університет з першої спроби не вдалося), де навчався на арматурника-електрозварювальника у професійно-технічному училищі. І там пішов у секцію вільної боротьби. Тренер помітив мій вуличний гарт (Усміхається). Згодом я навіть виграв у Кременчуці змагання «Трудові резерви», а потім посів друге місце на республіканському турнірі у ваговій категорії до 74 кілограмів. Важив 71 кілограм і 200 грамів. Зараз, на жаль, про таке можу тільки мріяти. Скільки важу? Та ні, це секрет… Добрячий центнер! (Сміється).

 

- На вулиці борцівські прийоми стали у пригоді?

- Було таке. Жили ми в університетському гуртожитку на вулиці Ломоносова. Традиційно внизу відбувалися танці. Поруч із нами розташовувався гуртожиток будівельників. Ну й хлопці-будівельники прийшли після важкої робочої зміни, напевно, «під мухою» – є такі традиції. Я сам, коли був будівельником, то ми залишалися у вагончиках після зміни – або в доміно пограти, або по 50, 100, 200 грамів перехилити. І от такі хлопці прийшли у зал і, так би мовити, трішки заважали танцювати. Довелося за них взятися. Пам’ятаю, мені допоміг Сергій Васильєв, на кілька курсів молодший. Він відомий роботою у ФФУ, а свого часу також займався боротьбою. Ми стали спина до спини і застосували кілька прийомів. Будівельники зрозуміли, що їм краще піти у свій гуртожиток.

 

«МАМА КАЗАЛА: «СИНОК, ТИ ЯК НАМОЛОВ – СІМ МІШКІВ ВОВНИ І ВСІ НЕПОВНІ»

- Як потрапили на кафедру телебачення і радіомовлення?

- Після першого курсу я пройшов практику у своїй рідній гребінківській газеті. Тоді вона називалася «Серп і молот», а зараз – «Гребінчин край». А вже на другому курсі у нас розпочалася спеціалізація. Обирали на кафедру телебачення і радіомовлення за певною дикцією, приємним тембром голосу і більш-менш приємною зовнішністю. Алени Делони, може, й не потрібні були, але щоб і не Квазімодо. Я потрапив у радіогрупу і вона мене вивела у широкий ефір.

 

- Яким був ваш повноцінний дебют у якості футбольного телекоментатора?

- Спочатку я не коментував футбол. Абсолютний дебют відбувся у Запоріжжі, куди мені довелося поїхати замість легенди нашого коментаторського цеху Фаріда Досаєва. Там проходив Кубок СРСР зі стрибків у воду. На щастя, під час ефіру мені допомагав державний тренер Костянтин Ларюшкін. Мій коментар полягав у тому, що я такою гарно поставленою українською мовою і голосом представляв: «На вишці Інга Афоніна, і от зараз вона, я сподіваюся, виконає стрибок, а рідні стіни їй у цьому допоможуть». А Костянтин додавав, що вона виконає, як я іноді жартома кажу, «три зігнувшись, чотири прогнувшись і десять разів перекрутившись». Я його запитую: «Як ви все це знаєте?» «Бачите – написано «стрибок 485»? Це означає, що з задньої стійки, з двома обертами і так далі».

А дебютний футбольний репортаж – це був перший матч в історії незалежного чемпіонату України. Шостого березня 1992 року в Одесі зіграли «Чорноморець» і львівські «Карпати». Перший гол забив Анатолій Мущинка, а матч закінчився нічиєю 2:2. Стьопа Юрчишин був тоді молодим тренером «Карпат».

 

- Ви гартувалися ще в умовах радянської коментаторської школи. Які табу тоді існували у вашому ремеслі?

- Відверто кажучи, не можу пригадати, щоб було якесь очевидне табу. Хоча потім траплялися у мене прикрі епізоди, пов’язані із тренерами, коли щось скажеш в ефірі – не те, що даєш їм пораду, просто висловлюєш свою думку. І Віктор Колотов, світла йому пам'ять, який молодіжну збірну тренував, і Леонід Буряк негативно до цього ставилися. При зустрічі вони завжди казали: «Ти такий розумний, що можеш сам працювати тренером». «Вибачте, але я, як коментатор, маю право на свою думку», - відповідав їм.

Бувало, що висловив думку, а вона не сподобалася комусь із президентів клубів чи тренерів, то тобі могли й натякнути, що наступний репортаж не будеш проводити. «З певних технічних причин». Іноді й відверті відсторонення були. Пригадую прикрий епізод із моїм колегою Сергієм Дерепою. Коментував матч чемпіонату України між тернопільською «Нивою» і, якщо не помиляюся, «Динамо» - в одному з моментів висловив свою точку зору на дії арбітрів. Озвучена думка не сподобалася комусь із «верхів», тож на певний час Дерепі дали відпочити від коментування.

 

- Ви коментували практично всі найпопулярніші види спорту і не зовсім популярні – також. Як вдавалося бути в темі? Маю на увазі не лише обізнаність із правилами, але й з реаліями.

- Не завжди вдавалося бути в темі, адже іноді таке доводилося коментувати! Особливо це стосується перших Олімпійських ігор. …Атланта, 1996 рік. Ми приїхали і одразу – саммарі. На зимовій Олімпіаді-1994 в Ліллехаммері саммарі тривало 30 хвилин, а тут – годину. Причому, 35-40 хвилин організатори відвели під бейсбол. Саммарі дуже часто доводилося коментувати відразу, навіть не знаючи, що тебе чекає попереду. І от матч Нікарагуа – Куба. Добре, що Сергій Лифар, світла йому пам'ять, брав мене із собою на Республіканський стадіон, де матчі проводив київський «Побутовик», срібний призер чемпіонату Союзу з бейсболу, і пояснював про ці іннінги, страйки. Але я ніколи в бейсбол серйозно не вникав, бо не сподівався, що доведеться його коментувати.

Виявилося, що бейсбольні Куба і Нікарагуа – одні з найсильніших команд світу. Але ці 40 хвилин я більше присвятив опису свого захоплення тим, як арбітри кричать «страйк», розповідав про атмосферу, приплітав сюди борцівські прийоми (Усміхається). Або пригадував своє дитинство, ми також грали в такі ігри, щоправда, вони по-іншому називалися. Береш палицю і по м'ячу як влучив! Моя мама, царство їй небесне, потім казала: «Синок, ти як намолов – сім мішків вовни і всі неповні».

А зимові Олімпіади! Погода часто втручалася у графік трансляцій. Гірські лижі нерідко переносили, тому що вітер сильний подув, сніг пішов. Швидкісний спуск, супергігант, гігантський слалом – їх проводити небезпечно, коли складні погодні умови. А ефір треба чимось заповнити. Тож ми ставили дуже «відомий» і «популярний» в Україні вид спорту – кьорлінг. У 1998-му, під час Олімпіади в Нагано, ми ще й знать не знали, що воно таке. Завдяки Борі Ланевському, якого не стало буквально 4 січня цього року, вдалося перекласти з англійської кілька абзаців про суть цього виду спорту. Що камінь – стоун, що він з граніту і важить 20 кілограмів, що є спеціальні мітли-щітки. Ну й я приблизно в такому темпі коментував. Сміливців піти на амбразуру, на цей кьорлінг, було небагато (Сміється). Інколи викликав вогонь на себе.

Ні, кошмари потім не мучили. Я розумів, що це життєві ситуації. Може це й не зовсім правильно, але я інколи кажу: головне, щоб земля не зірвалася зі своєї вісі, а все інше – минуще. Мене часто критикували, але я ставився до цього спокійно. Згадував Максима Рильського: «Лисиці брешуть на щити, та сонце устає на сході». Якщо критика конструктивна і доброзичлива – я дослухаюся. Але ж, знаєте, багато є «доброзичливців». Напевно, якщо б вони сіли за мікрофон, то «ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку».

 

«ЯК «ДИНАМО» ТЯГАЛО МОРДОЮ ПО ГАЗОНУ «ВЕМБЛІ» УСЛАВЛЕНИЙ «АРСЕНАЛ»

- Ви вже згадували про перший матч незалежного чемпіонату України. Якими тоді було матеріальне забезпечення трансляцій?

- Традиційно працювали чотири камери. Якщо задіювались шість – то це вже було просто чудово. Відеоповтори здійснювалися за допомогою апарату, який називався «ампекс». Він стояв у студії і захоплював кадри, які потрібно було повторити. На архівному відео роботу «ампекса» можна відрізнити завдяки великій літері R, яка мигала у кутку екрана. Працювалося без інтернету. Інформацію черпав із газетних вирізок, із спілкування з командою. Мені здається, що тоді доступнішими були і тренери, і їх помічники.

 

- Найекстремальніші умови, при яких вам довелося коментувати?

- В Одесі ніде було сховатися, я коментував, стоячи на відкритому просторі. Зненацька дмухнув вітер і всі мої папірці, нотатки полетіли вниз. Інший випадок: 12 грудня у Києві грали «Динамо» і «Металіст». Вісім градусів морозу. Коментаторська позиція була на свіжому повітрі (Усміхається). Але я хоч міг пританцьовувати, а моїм бідолашним операторам і цього не можна було. В якийсь момент поривом вітру вирвало кабелі і на моєму моніторі зникла картинка. Довелося взяти в руки мікрофон і коментувати без жодного поняття, що показує режисер. Як казахський акин: що бачу, те співаю.

 

- Коли ви перше відчули, що стали популярним завдяки коментаторству?

- О, є дві смішні історії. Перша відбулася у Києві. Це були часи, коли активно боролися із «зеленим змієм». Ми тоді на Хрещатику святкували якусь подію і мені випав жереб піти в алкогольний відділ, де черги були страшенні, а на руки давали лише одну пляшку. Мій знайомий працював там вантажником, я з ним частенько грав у доміно в парку імені Шевченка. Він підходив, без черги подавав свою торбинку, дівчата йому накладали, а далі за певний зиск реалізовував товар серед учасників черги. Зробив першу ходку, другу… Мене це роздратувало. «Совість же треба мати!» - вигукую. Він повертається. «Ой, диктор телевидения! Так, Наташа, - наказує продавчині. – спочатку відпусти диктора телевидения, а тоді вже й мені даси» (Усміхається).

У Львові завжди відбувався сильний традиційний міжнародний юнацький турнір з настільного тенісу, через який пройшли всі найсильніші європейські майстри. Зокрема білорус Володя Самсонов саме там виконав вже в 11 років норматив майстра спорту. Так от, змагання закінчилися, ми приїхали на залізничний вокзал, а до потяга ще довгенько чекати. Праворуч від вокзалу притулився пивбарчик. Тож ми вирішили взяти по кухлеві пива. Стоїмо з Іллюшею Фрегером у черзі і розмовляємо. Черга – далеченько, роздумуємо, чи встигнемо. Тут повертається якийсь чоловік, подивився на мене і каже: «Хлопці! Отут стоїть коментатор Сергій Савелій, йому до Києва їхати – він може не встигнути пива нашого львівського випити». Хлопці розступилися: «Та звичайно. Пане Сергію, проходьте» (Усміхається). Іллюша потім ще довго мене підколював: «Тебе тільки в таких чергах і впізнають».

Це жарт, бо впізнавали й в інших ситуаціях. Особливо після того, як я брав флеш-інтерв'ю у Валерія Васильовича Лобановського на матчах Ліги чемпіонів. Їдеш у транспорті і чуєш, як навколо перешіптуються.

 

- Ви пригадували, що після нічиєї 1:1 з «Арсеналом» у Лондоні Валерій Васильович був незвично говірким із вами. Чи бачили його таким ще хоча б раз в інших ситуаціях?

- Я потім робив фільм з нагоди дня народження Валерія Васильовича. Це було у 1999 році. А рік перед тим виповнилося 30 років його тренерської діяльності. На базі у Конча-Заспі відбувалося святкування з цієї нагоди і Лобановський так охоче спілкувався із пресою, що я потім багато фрагментів використав у документальному фільмі. А от у флеш-інтерв'ю з ним було складно, тим паче формат передбачає не більше півтори хвилини розмови. Інколи він казав: «Не совсем вы ориентируетесь в современном футболе. Сейчас нет линии защиты, полузащиты, нападения. Есть команда». Інколи такі менторські нотки в нього проскакували.

Цікаво, чи справді він відчував у тому епізоді після нічиєї з «Арсеналом», що «Динамо» з 2-ма очками наступні три матчі виграє. Васильович настільки був піднесений, що я аж сам здивувався. Він підійшов і, відштовхнувшись від мого запитання у флеш-інтерв’ю, почав розповідь про те, як «Динамо» тягало мордою по газону «Вемблі» уславлений «Арсенал».

 

- У вашій колекції є фото з молодим Андрієм Шевченком, у якого ви, зрозуміло, берете інтерв’ю. Існує думка, що з нього – не найкращий оратор. А як здалося вам?

- Справді, Андрій – не найкращий оратор, але я думаю, що для футболіста такого гатунку, як Андрій Шевченко, це не основна вада. Інтерв'ю я в нього брав частенько – зокрема після матчу на «Сантьяго Бернабеу», коли «Динамо» грало з «Реалом». А на цьому фото зафіксоване інтерв’ю, коли йому вручали приз найкращого футболіста України. Це відбулося незадовго до його переходу в «Мілан». Він йшов на контакт, але для нього було краще, якщо цей контакт із журналістами був коротким. Міг відповісти не складнопідрядним, а простим реченням. Але Шевченко був гарним футболістом - дай Боже йому стати таким же тренером. А оратором бути не обов'язково.